Точка 05
Болеслав Сміливий
Коротко
Ця частина готується.
Повна розповідь
Запис готується.
Текст запису
Мене звуть Болеслав, одні називають мене Сміливим, а інші — Щедрим. Ніхто точно не записав дати мого народження, але сьогодні історики стверджують, що це сталося 1042 року. Мій батько, Казимир Відновитель, був сином Мешка II і внуком Болеслава Хороброго, від якого я й отримав своє ім'я. Тож у такий спосіб мене було наділено гідністю, щоб у майбутньому правити державою. Але якою? Коли я народився, батько був зайнятий відбудовою того, що за мого діда розбилося на друзки. Після народного повстання і нападу Бржетислава з Чехії 1038 року край був цілковито зруйнований. Минули роки, поки його підняли з руїн. Хлопчиськом я спостерігав за діями батька, вчився розважливості в політиці, але чи виніс я з цього урок на все життя? Ви самі зараз це оціните.
Коли батько помер 1058 року, я успадкував після нього титул князя. Я походив із роду П'ястів, який шанували, тому викликав повагу і серед своїх можновладців, і при чужих дворах. Це був мій козир, і я мусив ним скористатися, щоб підкреслити значення п'ястівської спадщини. Тому у внутрішній і зовнішній політиці я намагався запровадити стабільність, але в разі суперечок пробував ставати на той бік, який міг бути вигіднішим для мого князівства. Я долучився також до суперечки між папством і німецькою імперією, ставши на бік першого. Завдяки цим діям наш край знову почав важити.
Не приховуватиму, що підтримка папства допомогла й тому, що успіхом завершилися мої зусилля повернути корону. 25 грудня 1076 року в Гнезненській катедрі її поклали мені на голову. Це був день тріумфу. Я відчував, що справа мого прадіда, Болеслава Хороброго, знову постає з попелу.
Як я казав на початку, дехто називав мене Болеславом Щедрим. Так, я був щедрим, роздавав добра Церкві та лицарству, підтримував розвиток градів, намагався, щоб держава міцніла. Не всі це розуміли, тож мені довелося запровадити правління твердої руки. Звісно, це викликало опір, але що мені було робити? Я знав історію своїх попередників, а особливо діда, який утратив, по суті, усе, а насамперед корону.
Найболючішою була справа єпископа Станіслава, який 1079 року став на бік тих, кого я мусив суворо покарати за їхні провини. Історики й досі сперечаються, чи справді йшлося йому тільки про це, чи, може, він також плів інтриги проти мене. Але я не міг дозволити, щоб його критичні зауваження лишилися без відповіді, тому вирішив дати йому науку. Так, я, король, власною рукою спричинився до його смерті. Саме через те, що я так учинив, мене почали називати Болеславом Сміливим.
Ця подія стала початком мого кінця. Можновладці обернулися проти мене, лицарство відмовилося коритися, а люд, підбурюваний оповідями про святого єпископа, почав ремствувати. Раптом я втратив усе, чого досяг у житті. Через одне-єдине рішення. Я подався до Угорщини, де шукав притулку і розуміння, але там мене прирекли на ізоляцію. Кажуть, що я збожеволів, що марнів на самоті. А як мало бути інакше? Король, позбавлений влади, стає тінню самого себе. Я помер 1081 року далеко від країни, яку хотів зробити великою і яка мене відкинула. Та попри мою особисту поразку я вірю, що не все, що я зробив, було марним. Я зміцнив державу, повернув їй корону, і якщо комусь доведеться оцінювати час мого правління, нехай принаймні пам'ятає, що я завжди діяв з думкою про велич свого роду і своєї країни.