Точка 01
Вацлав II Чеський
Коротко
Ця частина готується.
Повна розповідь
Запис готується.
Текст запису
Я народився 1271 року і, повірте, моє дитинство зовсім не скидалося на казку про королевичів. Мій тато, Пржемисл Отакар II, був могутнім володарем, його називали Залізним і Золотим королем, але він загинув на полі бою, коли мені було лише 7 років.
Замість безтурботних ігор я потрапив під «опіку» свого кузена, Оттона Довгого Бранденбурзького, який замкнув мене в замку і тримав майже як в'язня. Через усе це ув'язнення і стрес у мене розвинулася жахлива айлурофобія, тобто… я панічно боявся котів! Так-так, я, майбутній король двох могутніх держав, від одного вигляду маленького муркотливого котика вкривався сиротами! А ще я панічно боявся грози. Ну що ж, ніхто не ідеальний.
Коли я нарешті повернувся до Праги вже підлітком, мусив узяти все у свої руки. І знаєте що? Виявилося, що в мене до цього хист. Ну, я мав дві речі, яких бракувало тодішнім польським удільним князям: гори срібла і талант до дипломатії. У Кутній Горі в Чехії ми відкрили величезні поклади срібла. Я почав карбувати славетні празькі гроші, валюту таку міцну, що вона стала «євро» середньовічної Європи. Коли скарбниця повна, раптом усі довкола стають дуже привітними, а в Польщі тоді панував страшенний безлад — феодальна роздробленість. Кожен князь хотів правити, але нікому це не вдавалося.
Після трагічної смерті Пшемисла II, який коронувався в Гнезні ще до мене, я вступив у гру. Політичні шлюби, трохи війська, чимало готівки — і раптом виявилося, що я найкращий кандидат на трон. У серпні 1300 року з усім почтом сановників і двору я приїхав сюди, до Гнезна. Гнезненська архідієцезія і тутешня катедра бачили вже чимало, але моя коронація стала справжньою сенсацією. Архієпископ Якуб Свінка поклав мені на голову польську корону зі щирого золота. Скажу вам по секрету: хоча Якуб Свінка й погодився на коронацію, кажуть, що чехів він не дуже любив і вмів соковито вилаяти нас по-польськи. Але бізнес є бізнес: королівству потрібен був сильний володар, а я вмів навести лад. Знаю, що в польських підручниках історії мене часом вважають «чужинцем». Але будьмо справедливі! Що я по собі залишив? Ну хоча б інститут старост, празький грош і розвиток міст. Відтоді старости були урядниками, які стежили за порядком, збирали податки, ловили розбійників — і раптом на дорогах стало безпечно, а торговці завдяки запровадженим мною грошам, назву яких ви вживаєте навіть тепер, нарешті знали, чим платити, і скінчилися шахрайства з вагою монет!
А в приватному житті? Я був не лише бездушним політиком. Я любив мистецтво. Навіть писав любовні вірші... На вершині могутності я правив Чехією і Польщею, а для свого сина, Вацлава III, здобув ще й корону Угорщини. Наша імперія простягалася від Балтики аж до Дунаю. Зовсім непогано, як на хлопця, що в дитинстві боявся власної тіні, правда?
На жаль, мені судилася коротка історія. Я захворів на туберкульоз і помер у Празі 1305 року, маючи всього 34 роки. Мого сина невдовзі після цього вбили, і так закінчилася могутність Пржемисловичів. Тоді польську корону перейняв той коротун, Владислав Локетек. Коли гулятимете Гнезном, згадуйте часом чеського короля, який на хвильку об'єднав наші країни.
І наостанок відкрию вам ще одну таємницю: хто доторкнеться до гроша в моїй лівій руці, на того чекає велике багатство. Тільки нікому не кажіть, я щедрий лише до гнезнян і всіх їхніх гостей.